Є речі, про які ми не знаємо і без яких легко живемо, тим паче, що вони не стосуються ні нашої професійної сфери, ні захоплень. Та раптом знайомимося з явищем, яке однозначно вражає. Ну як може селищна футбольна команда (хай дівоча, хай «зальна») ставати з року в рік чемпіоном країни?!
 

Не так давно керівник клубу «Друга молодість» Світлана Шилова запросила президента ФК «Біличанка» й головного тренера національної збірної України з футзалу Володимира Колока на творчу зустріч. Відбулася цікава розмова, в якій спливли «секрети» дивовижного тренера. Хоча йшлося нібито про елементарні речі, скажімо, про гідний спосіб життя і правильне харчування, але цінність порад Володимира Васильовича полягала в тому, що то була не голослівна теорія, а перевірена практика. Тож маємо дуже пізнавальний і корисний матеріал, який буде доречним для кожного, хто хоче жити здоровим та енергійним.
— Володимире Васильовичу, на початку трішки формалістики. Якою є структура команди?
— Є громадська організація, що співпрацює зі спортивною школою. Старші дівчата грають у команді вищої ліги, молодші дівчата виступають у лізі першому дивізіоні. Є ще кілька дитячих вікових груп.
— Чи є у вас лікарі?
— Ми користуємося послугами наших знайомих, друзів. Штатних лікарів немає, бо це потребує грошей. Вища ліга — відповідний рівень майстерності, але фінансово ми дуже слабенько стоїмо. На відміну від команд в Італії, Іспанії, Угорщині, де матчі транслюють по телебаченню. В Італії, до речі, просто бум жіночого футзалу, скуповують бразильських гравців.
— А у вашій команді є гравці з інших міст чи країн?
— Із міст — є, але не з країн. Ми співпрацюємо з Національним педагогічним університетом імені М. П. Драгоманова. Здебільшого наші дівчата туди вступають, і деякі далі грають у нашій команді. До нас просяться з Греції, Бразилії, пишуть, що хочуть виступати в нашій команді. Вони бачили наші ігри, в нас дуже інформативний сайт. Я відповідаю, що ми не укладаємо професійних контрактів. Утім, наші дівчата грають за кордоном, зокрема в Росії, були чемпіонами Росії, Аліна Горобець навіть стала тричі чемпіонкою Росії, вона дуже відома у світі, на професійних контрактах заробляла хороші гроші.
— А де футбол найпопулярніший?
— Найфутбольніша країна — Бразилія. Всі грають у футбол. О сьомій ранку всі футбольні майданчики вже зайняті, о десятій вечора — ще зайняті, горить освітлення, люди ганяють м’яча. Чоловіки, жінки, старі, малі… Так ніде не грають у футбол, як там. Я побував у 30-ти країнах, зокрема в тих, які були пов’язані з комуністичною ідеологією, вони донедавна були біднуваті, дороги далеко не зразкові, це Сербія, Болгарія, Румунія, Молдова, там із футболом матеріально дещо краще, ніж у нас. В Австрії, Німеччині, Іспанії, Португалії, Італії, Франції, Угорщині набагато крутіше. Вельми цивілізовано. Недавно у Польщі були: звичайна загальноосвітня школа, а в ній такий спортивний зал, що в Києві немає жодного такого! Або у тій же Польщі іншого року брали участь у змаганнях. Село на 100 садиб. Школа-інтернат на 250 дітей. А спортивний зал — просто диво. Поляки сказали: «Нам на розвиток інтернату Євросоюз дав мільйон євро». Ми, 10-разові чемпіони країни, тільки мріємо, щоб у нас у Коцюбинському побудували пристойний спортивний зал!
— Є така думка, що спорт очоловічує жінку. Втім, є види спорту ніби суто жіночі — гімнастика, фігурне катання. А в якій мірі футболістки жіночні, привабливі?
— Мій досвід говорить, що футзал дівчат не очоловічує. Це залежить від їхньої свідомості: якщо вони пострижуться, одягнуть чоловічі штани, сорочку, то це їх очоловічить. У нас нема великих навантажень, які б перетворювали їх у м’язистих бійців. Переважно це координація, спритність, техніка володіння м’ячем. От ви кажете, що гімнастика, фігурне катання — жіночий вид спорту, але ж, вибачте, там тренування по 5-6 годин щодня. І вони такі вправи роблять, що й чоловікам не по зубах. Тож усе відносно. Якби у футзал грали у купальниках, як у гімнастиці, то цей вид спорту вважали б суто жіночим. Але й без того футзал аж ніяк не заважає нікому бути привабливою дівчиною, жінкою.
— Розкажіть про рекорди вашої команди.
— Їх у Книзі рекордів зафіксовано кілька. Серед них — матч-марафон, який тривав 24 години 17 хвилин. Він був приурочений до Всеукраїнського дня футзалу та до 8 Березня, почався 6 березня о 13-й годині, а завершився 7-го після чотирнадцятої. За цей час наш клуб зіграв із 37 командами. Перерви між поєдинками були лише по п’ять хвилин. Попри те, що переважна більшість клубів-суперників — чоловічі, з загальним рахунком 280:147 перемогла «Біличанка». Загалом у матчі-марафоні взяли участь 42 вихованки «Біличанки» від 11 до 22 років. Окремим дипломом «Книги рекордів України» нагородили лідера команди воротаря Галину Гурську, котра провела на полі найбільше часу (8,12 год.). Найбільше голів (по 28) забили Анна Шульга з молодшого складу і Юлія Форсюк зі старшого.
Спочатку я подумав: «Який марафон? Навіщо я це затіяв?» А потім дівчат навіть зупинити не міг. Сам валився з ніг, бо втомився ще коли організовував усе це. Останню гру дівчата провели з командою телеканалу «Мега Спорт», їм сказали: «Уже час сплинув». А вони: «Ні, ми ще трошки пограємо».
Тому переграли на 17 хвилин. У 2009 р. наша Аліна Горобець була визнана кращою футзалісткою світу. Юля Форсюк жонглювала м’ячем безперервно 1 годину 5 хвилин, тобто більше 5 000 разів підбила м’яч, не впустивши його. Ще рекорд — наша команда виграла найбільше Кубків України — 10; 8 разів підряд виграла золотий дубль — і чемпіонат, і кубок. Наша команда дала найбільше дівчат у збірну команду України, найбільше підготувала вчителів і тренерів. Наших дівчат найбільше повиходило заміж та понароджувало дітей. Бо багато спортсменок бовтаються у спорті, а потім заміж не встигають вийти. А ми стараємося так: трохи пограли, інститут закінчили — і заміж віддаємо. Можливо, є рекордом те, що ми найбільше своїх вихованців возили по світу, були в багатьох країнах. Найдивніше те, що нам вдається це робити, повторюю, без особливих фінансових ресурсів і регулярних спонсорів. Але світ не без добрих людей. І час від часу знаходяться такі люди, які допомагають, при тому — нічого від нас не маючи. Часто наші закордонні друзі запрошують нас і платять за все. Скажімо, федерація футболу Ірану, знаючи силу нашої команди і ставлячи високі завдання перед своєю збірною, платила за наш переліт, проживання (у 4-зірковому готелі!), за харчування, транспорт, охорону, перекладачів. Плюс — подарували свою форму, бо дівчата в Ірані грають у закритому одязі. Угорці ж робили так: ми доїжджали до кордону, вони висилали автобуси й забирали нас. У Римі ми були двічі, теж платили лише за транспорт. За все інше платили італійці, ще й подякували, що приїхали. Із Казахстану нас запрошували, але ми не мали коштів туди долетіти, тож вони до нас приїжджали. Збірна Узбекистану приїжджала до нашого клубу у ранзі чемпіонів Азії. Але ми у першому ж поєдинку виграли 7:1, чим їх дуже засмутили. А всього переможно зіграли з ними 4 рази. Кавказькі країни Азербайджан, Грузія, Вірменія запрошували нас і пропонували приїхати до них. Та нам нема за що долетіти, а в себе нема за що приймати гостей, адже не скажеш: за все платіть самі. Тож відтягуємо цей момент.


— Розкажіть про драматичні чи неординарні ситуації на змаганнях.
— Таких випадків завжди дуже багато, особливо у спорті. Одного разу їхали на змагання в Чернігів. Була величезна черга в електричку, а я з 15-ма дітьми, із сумками. І що ми зробили? Через вікно усіх помістили. А от недавно летіли на острів Мадейра на матч зі збірною Португалії. Острів невеличкий, вузький, аеропорт винесений у море, дуже коротка злітна смуга. І коли ми сідали, то відчули, що хитаємося, як пір’їнка, багато людей молилися. Потім подивилися в Інтернеті, як сідав наш літак, як його хитало. Жахливе видовище.
— Володимире Васильовичу, чи закохуються спортсменки у свого тренера? І якщо так, то як тренер їх «лікує»?
— Коли я був молодший, це час від часу траплялося. Таке буває тоді, коли дитина виховується без батька, і ти бачиш, що вона до тебе тягнеться, хоче бути поряд, щоб ти їй щось сказав, звернув на неї увагу. Але ж я сам — батько, в мене — дочка, син, і я розумію всі ці речі. Тому завжди делікатно вибудовую певний бар’єр між гравцем і тренером. Короткі захоплення минають, і потім дівчата закохуються в хлопців, тільки встигай відганяти.
— Чи є проблемні батьки?
— Так, чимало. Ще на початку моєї кар’єри я вмовляв батьків, щоб їхні діти займалися футболом, на що мені відповідали: це — не для дівчат. Та потім якось прийшла до мене одна мама, котра спочатку в штики сприйняла футбол, вона привела дівчинку і сказала, що дочка хоче кинути футбол, а вона категорично проти цього. Мама зауважила, що хвороблива дівчинка позбулася проблем зі здоров’ям, понад рік не хворіє. Та найперша проблема — з батьками: вони часто не цікавляться своїми дітьми. Деякі дівчата стають майстрами спорту, а тато й мама про це не відають. Були навіть такі, які, зустрічаючи мене, питали, коли я пляшку виставлю за те, що їхня дитина в мене тренується. Є й такі, які змушують дітей обирати інший життєвий напрямок, мовляв, я бухгалтер і ти будеш бухгалтером.  Проте більшість батьків допомагають дітям, стимулюють, надихають їх.
— Чи трапляється у Ваших дівчат «зоряна хвороба»?
— Буває. Коли вони ще нічого не вміють, то слухають уважно настанови, виконують усе. А коли вже починають щось уміти, з’являється зіркова хвороба: хвалькуватість, зарозумілість, «це треба робити не так», «а ви неправильно склад виставили» тощо. І в цей момент, звичайно, треба впливати на них. В кожної людини є два начала: добро і зло. І багатьом притаманний егоїзм, кимось править гординя, хтось дозволяє собі гніватися. А ще є три сили, які постійно нами керують — благість, пристрасть, неуцтво. Людина благосна думає: «ось мій тренер, він мене навчив, я йому вдячна». Людина пристрасна під настрій каже: «Авжеж, бува, що й тренер мене чогось навчає». А невіглас стверджує: «Тренер нічого мене не навчив, я все сама».
— У команді дівчата дружні? Чи немає поділу на групки?
— Раніше цього було більше, я проводив бесіди, елементарні речі втлумачував на прикладі з перетягуванням канату: коли вони разом —
то сила. Групки по інтересам у будь-якому разі є. Але на змаганнях дівчата стараються гуртуватися. «Ви всі однакові, рівні», — до цього привчаю. А поза командою вони, звичайно, можуть спілкуватися з кимось більше, з кимось менше. Якось поїхали на море відпочивати 4 дівчинки, а потім розповіли, що раніше ніколи не збиралися разом, навіть не думали, що так вийде, бо завжди були в різних компаніях, а тут раптом зійшлися і разом було цікаво і комфортно. На етапі переходу на здоровий спосіб харчування, ми мали поїхати до табору. Я сказав дівчатам, що вони харчуватимуться не так, як вдома, а так, як я їм пораджу, що я вже домовився з їдальнею. Хочете — можете не їхати. Всі погодилися. Три тижні в таборі ми не вживали м’ясо, цукор, мучного — мінімум. І в цей період я відчув, що стосунки в команді
помінялися в позитивний бік.
Агресії стало менше. Якщо раніше чіплялися одна до одної за кожну дрібницю, то згодом стали веселими, бадьорими, щось між собою щебетали. Нині ж, роки потому, вони спілкуються, дружать, хрестять одна в одної дітей. Чудові людські стосунки. Останнім часом я пропагую ідею, що футзал для них це — тимчасове, найголовніше — це сім’я, діти, чоловік. Тож, окрім спорту, їм ще треба вчитися готувати їсти, прибирати хату й таке інше.
— Чому Вас досі не зманила якась європейська країна? Чому Ви не в Києві у 5-тикімнатній квартирі, чому не купаєтесь у золоті, а є те, що є?
— В інші країни запрошували, навіть в Іран, в Африку запрошували працювати, але я не наважився туди поїхати. Думав: чого я туди поїду? Тут все своє, рідне. Хоча, може, прийде такий час, коли мені захочеться спробувати себе в інших якостях. Запрошують в
різні чоловічі команди. Без роботи не залишусь, навіть якщо всі дівчата подадуться у східні єдиноборства.

(Продовження читайте у наступних новинах).
Спілкувався Володимир КОСКІН, Ірпінський вісник